Федерація грецьких товариств України

 

 

Олександра Іванівна Проценко-Пічаджи, голова Федерації грецьких товариств України.

 

Народилася у 1949 року у с. Кирилівка Володарського району Донецької області в грецькій родині. Має вищу освіту: у 1972 р. закінчила Таганрозький педагогічний інститут, у 1989 році – заочно Донецький госуніверситет. 38 років займалася педагогічною діяльністю в навчальних закладах м.Маріуполя. З 1986 р. по 2004 р. -  директор ЗШ № 46 п. Старий Крим.

 

Учитель вищої  категорії, з 1995 р. «Відмінник освіти України». Школа, яку вона очолювала, має одне з кращих матеріально-технічне оснащення в Донецькій області, є спеціалізованою по вивченню новогрецької мови. Великою популярністю в школі користуються фольклорний ансамбль, танцювальний колектив і театр, відомі в Приазов’ї й у Греції. Школа у Старому Криму є не тільки єдиним навчальним закладом, але й духовним, інтелектуальним, національно-культурним і соціальним центром селища.

 

Усе свідоме життя активно брала участь у суспільному житті школи, району, міста, країни. Неодноразово обиралася депутатом районної і міської рад. На початку демократичних перетворень в Україні стояла у джерел народження грецького національного руху в Приазов’ї. Голова Маріупольського міського товариства греків (1993-1995 р.). З квітня 1995 року незмінний голова Федерації грецьких товариств України. З цього часу Федерація стала авторитетним суспільним об'єднанням, визнаним  в Україні, у Греції і в усім світі. Двічі — у 1995 і 1999 роках — обиралася секретарем Всесвітньої Ради греків Зарубіжжя (ΣАЄ). З грудня 2000 р.  по грудень  2003 р. – член Координатної Ради ΣАЄ периферії Європи. Є членом Рад представників суспільних об'єднань нацменьшин при Президенті України і Держкомнацміграції України. Під її керівництвом ФГТУ багато зробила і робить для підйому національної самосвідомості греків, розповсюдження цінностей світового еллінізму, розвитку національної освіти, самобутньої грецької культури, традицій і звичаїв, оздоровлення дітей і пенсіонерів у Греції.

 

З 1998 року організувала постачання гуманітарної допомоги від Всесвітньої Ради греків Зарубіжжя  (ΣАЄ) багатонаціональному населенню України.

 

З 1999 року з її ініціативи реалізується програма ΣАЄ надання першої медичної допомоги сільському населенню Приазов'я, згідно з якою у селах утримується штат медсестер, і які щомісяця забезпечуються медикаментами.

 

З 1.09.2001 по 20.09.2003 за підтримкою ΣАЄ у Маріуполі функціонував грецький медичний центр (ГМЦ), що надавав безкоштовну консультативну і медикаментозну допомогу соціально незахищеним категоріям населення в районах компактного проживання греків. Ефективну допомогу сільському населенню надають мобільні бригади лікарів ГМЦ. У вересні 2003 р. у Маріуполі відкритий грецький Діагностичний Медичний Центр, побудований з ініціативи А.І. Проценко-Пічаджи за допомогою Всесвітньої Ради греків Зарубіжжя. Її організаторськими зусиллями за допомогою Греції, ΣАЄ Європи, Маріупольської міськради і ВАТ “ММК імені Ілліча”побудована сучасна поліклініка в селищі Старий Крим і церква в селищі Сартана.

 

У 2000 році нагороджена грамотою Президента України за значний особистий внесок у розвиток і зміцнення Української держави, орденами УПЦ Святої Ганни 4 ступеня і Святої Варвари Великомучениці (2003 р.). У 2001 році визнана гідною диплома Міжнародного Академічного рейтингу «Золота Фортуна», а в 2002 р. звання «Заслужений працівник культури України». За активну участь у справі розвитку грецького національного руху, організацію вивчення новогрецької мови і відродження еллінізму в 1996 році визнана гідною відмітного знаку Олександра Македонського від мерії Афін. У 2005 році нагороджена орденом Княгині Ольги 3-ого ступеня за значний особистий внесок у консолідацію і національно-культурний розвиток грецького етносу, ефективну реалізацію культурно-освітніх і соціальних програм, сприяння збереженню міжнаціональної згоди і дружби народів у поліетнічній Україні.

 

Федерація грецьких товариств України – центр розвитку еллінізму

і толерантних міжнаціональних відносин в Україні

 

У багатій етнічній палітрі України гідне місце належить грецькій діаспорі. Відомо, що перші грецькі поселення у Північному Причорномор’ї з'явилися ще в VIII столітті до н.е. Елліни принесли на праукраїнську землю елементи класичної цивілізації, свою культуру,мову, християнство.

У 1778-1780 роках відбулося переселення греків-християн із Криму і заснування ними грецьких поселень у Приазов’ї.

Протягом століть вихідці з Греції ревно обороняли православ'я, розвивали науку і культуру, економіку і торгівлю, боролись із ворогами.

Сьогодні в Україні за підсумками перепису 2001 р. ідентифікували себе греками 91,5 тис. чоловік, з яких 85% проживають у Донецькій області. Історично так склалося, що після переселення з Криму більш ніж 225 років Приазов'я є регіоном компактного проживання греків. Вони зберегли свої історичні корені, національну самосвідомість, мову, культуру, традиції.

Завдяки демократичним перетворенням і конструктивній державній національній політиці, права й інтереси греків гідно представляють 95 грецьких товариств у 18 областях України, що з 1995 року об'єднані у Федерацію грецьких товариств України.

Українські елліни вносять значний вклад у суспільно-політичний, соціально-економічний і духовний розвиток поліетнічної України. Своїми славними іменами і великими здійсненнями вони довели, що є яскравою прикрасою багатонаціональної української палітри. В активі ФГТУ вагомий багаж новаторських ідей, ініціатив і конкретних справ.

За 10-річчя ФГТУ домоглася значних успіхів у розвитку грецької освіти, культури, традицій, православ'я, міжнародних зв'язків, реалізації оздоровчих, гуманітарних і інших програм. У 2005 році новогрецька мова планово вивчали більш 6 тис. учнів у 103 навчальних закладах України. Викладають мову 117 учителів, практично всі з яких пройшли стажування у вузах Греції і Кіпру. Самобутня культура і творчість грецьких поетів, письменників, краєзнавців, композиторів, художників, художніх колективів є сполучною ланкою між нинішнім поколінням еллінів і їхніх древніх предків – носіями класичної цивілізації і гармонічною частиною загальнонаціональної культури. Вона вийшла на Всеукраїнські і міжнародні підмостки, користується попитом і любов'ю.

З ініціативи ФГТУ за підтримки Греції і Всесвітньої Ради греків Зарубіжжя в Маріуполі побудований Культурний центр ФГТУ (2000 р.), Грецький діагностичний медичний центр (2003 р.), у п.Старий Крим – сучасна поліклініка (2004 р.), у п.Сартана  – нова церква Святого Георгія (2005 р.) – за активною  участю Маріупольської міськради, ВАТ “ММК ім.Ілліча і ВАТ “Азовмаш”.

За ці роки більш 5 тис. дітей, 342 пенсіонера і 400 молодих людей організовано побували на історичній батьківщині, відпочили в оздоровчих центрах.

З 1996 року ФГТУ щомісяця видає газету «Елліни України».

Досягнуті успіхи значною мірою пов'язані з підтримкою нашої багатогранної діяльності органами влади всіх рівнів і суспільними структурами Греції, Кіпру і Всесвітньої Ради греків Зарубіжжя, суб'єктом якого з 1995 р. є Федерація.

В основі плідної діяльності ФГТУ конструктивна державна національна політика України, прагнення до євростандартів у дотриманні прав і інтересів нацменшин, а також висока духовність, патріотизм і толерантність українських еллінів.

Результатом 10-літнього послідовного і цілеспрямованого курсу ФГТУ є її авторитет у греків і широкої багатонаціональної громадськості як центра українського еллінізму, моста дружби і співробітництва з історичною батьківщиною, фактора гармонії і стабільності у суспільстві.

 

  Історична довідка

“Про грецьку діаспору на Україні”
 

Грецька колонізація чорноморського берега Криму почалася ще в античні часи і пов'язана з бурхливим зростаняям грецьких полісів. У пошуках кращого життя і родючих незайнятих земель понтійські греки (Іонія – прибережна область Малої Азії) – в основному вихідці з міста Милета - спрямовувалися до берегів Евксінського Понта (Чорного моря).

Важливу роль у колонізації Чорноморського узбережжя зіграли мешканці й іншіих місць Греції і Малої Азії.

Наприкінці VI в. до н.е. вихідці з Малої Азії заснували в Криму свої перші колонії – Феодосію, Мирмекий, Коркінітіду (Євпаторію), Пантікапей (Керч), у V в. до н.е. - Херсонес ( у районі сучасного Севастополя). Це був час найбільшого розквіту еллінської науки і культури.

 

У Приазов’ї  на початку III в. до н.е. виникло місто Танаїс.

 

Усі грецькі колонії в Криму адміністративно поділялися на дві частини: одні входили до складу Херсонеської республіки, інші - у Боспорське царство. До складу Херсонеської республіки входили населені пункти, які були розташовані на рівнинному західному і північно-західному узбережжі Криму. Панівним класом у республіці були греки-рабовласники, рабами - жителі місцевих племен - скіфи і таври. Наприкінці II в. до н.е. у боротьбі проти скіфів, звернувшись за допомогою допонтійського царя, Херсонес утратив незалежність і  увійшов до складу Понтійського царства. З  цього часу Херсонес поступово занепадає.

 

У I столітті н.е. тут було прийняте християнство, після чого підсилився вплив Константинополя - столиці Візантії. У цей період доля всіх грецьких колоній пов'язана із Римом, що установив свою владу над Середземномор'ям. З цього часу візантійці іменують себе ромеями, тобто римлянами. І тільки греки Причорномор'я дотепер іменують себе ромеями.

У Херсонесі в 983 році хрестився Київський князь Володимир Великий. Остаточно свою могутність Херсонес утратив з приходом у Крим у XIII в. генуезців.

 

Боспорське царство виникло у V в. до н.е. Центром царства стало місто Пантікапей, що незабаром перетворилося в найбільший економічний і торговий центр еллінського світу в Причорномор’ї. Наприкінці II ст. до н.е. Боспорське царство втратило свою політичну незалежність, а в 81 р. до н.е. скорилася, як і Херсонес Понтійському царю Митридату.

На початку нової ери в Крим спрямовуються  різні племена. Отут побували гуни, болгари, угри, хазари, але ніхто у Криму не осів. З VIII в. знову виявляють цікавість до Криму слов'яни. Візантія, установивши свою владу над Кримом, була зацікавлена в грецькому елементі в Криму.

 

Значний приплив грецького населення відзначений у VIII в. в епоху іконоборчеського руху і потім у XIII в.

У XII в. після заснування Золотої Орди в Криму з'явилися татари. Тут вони згодом прийняли магометанство. У цей же період у Крим прибули венеціанці і генуезці (італійці), що зайняли зручне для торгівлі південне узбережжя. Очевидним був їхній вплив на місцевих християн - греків і вірменів (останні прибутки в Крим у 1262 році).

 

До приходу татар християнство в Криму поширювалося спокійно. Боротьба двох релігій у Криму почалася пізніше.

У середині XV в. під ударами турків-османів упав Константинополь і вся Візантійська імперія. У 1457 році татари, при сприянні Туреччини, об’єднуються в Кримське ханство. Подальшого розвитку набуває магометанство. Поступово Кримське ханство стає помітною силою в регіоні. З ним починаютьзмагатись Русь, Польща, Литва.

 

У результаті війни Туреччини проти Кримського ханства в 1475 році припинили своє існування колонії генуезців. У 1478 році Кримське ханство втратило незалежність і стало васалом Туреччини.

 

З цього часу всі землі в Криму поділяються між турецьким султаном, кримським ханом і феодалами. Хан призначався султаном. Татари Криму ніколи не хотіли примиритися із злиттям своєї держави з Османською імперією.

Поразка генуезців різко погіршила положення греків. Тепер вони позбавилися свого єдиного захисника. З виходом із Криму генуезців і приходом на південний берег турків дві релігії зштовхнулися “віч-на-віч”.

 

І все-таки, незважаючи на складність відносин між християнами і мусульманами, правителі Туреччини і Кримського ханства були зацікавлені у сусідстві і співробітництві з християнським населенням Криму. Греки і вірмени, кілька сотен грузинів і валахов приносили значний дохіді ханській і султанській скарбниці. Тому і хан, і султан змушені були терпіти і формально навіть підтримувати греків і вірменів.

 

Наприкінці XV - початку XVI ст. Туреччина вже міцно володіла Кримом. Усе сильніше йшов процес потуречення.

З XVI в. Московська держава завзято прагне до Чорного моря.

 

До кінця XVI в. могутність Туреччини стала слабшати. Південні морські рубежі стають  життєво необхідними Росії. У результаті війн вона отримала від Туреччини Азов і Таганрог, але в 1710 році усього позбавилася.

 

З приходом до влади Катерини II сталося нове загострення російсько-турецьких відносин, яке завершилося оголошенням Туреччиною в1768 році війни Росії. У 1770 році російські війська під командуванням графа Рум’янцева здобули перемогу над турками. Рік по тому був захоплений весь Крим. Ще через рік росіяни уклали мирний договір з татарами, відповідно до якого частина татарських і ногайських орд визнали свою незалежність від Туреччини. Був зроблений перший важливий крок на шляху приєднання Криму до Росії.

 

У ході російсько-турецької війни 1768-1774 р. з новою силою спалахнули релігійні звади між християнами і мусульманами, частіше відбувалися випадки убивства грецьких священиків. Митрополитові Ігнатієві приходилося ховатися. Боячись розправи з боку турків, багато жителів грецьких сіл ішли в гори, у печери.

 

Згідно з Кючук-Кайнарджийським мирним договором 1774 року Кримське ханство ставало незалежним від Туреччини. Війна 1768-1774 років викликала саму значну хвилю грецької еміграції в Росію. Це були солдати й офіцери добровольчих батальйонів, багато жителів Архіпелагу.

 

Оселилися греки-переселенці переважно в Керчі та Єникалі, пізніше в Балаклаві, Таганрозі, Херсоні.

 

У 1775 році спеціальним указом Катерини ІІ грекам-переселенцям були дані великі пільги. Зокрема, на 30 років вони звільнялися від усіх податей і рекрутського набору, а також щорічно грецьким громадам відпускалися гроші.

Катерині ІІ сподобалася ідея заселити колоністами з Криму величезні   пустельні простори Новоросії - це землі сучасних Одеської, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської і Запорізької областей. Багато століть підряд ці величезні степові простори на півдні України не тільки не приносили державі ніякого доходу і користі, але і служили джерелом постійних тривог, будучи об'єктом регулярних набігів з боку кримських татар і ногайців.

Основними мотивами в колонізаційній політиці російського уряду були зміцнення південних рубежів і підривши економічної могутності ханства, що сприяло давно бажаному приєднанню Криму до Росії.

Із закінченням війни переселення християн із Криму зводиться в ранг державної політики. Переселення організували Г.А.Потьомкін, П.А.Рум’янцев, А.В.Суворов, під контролем імператриці Катерини ІІ. Релігійні звади в Криму використовувалися Катериною ІІ як привід до переселення християн, як демонстрацію себе в ролі  заступниці пригноблених народів

Влітку 1778 року людьми Суворова і духовними керівниками греків і вірменів велася агітація і підготовка до переселення. У різних місцях Криму спалахували зіткнення, татари загрожували розправою тим, хто був готовий до переселення.

Переселення почалося з 28 липня 1778 р. До 8 вересня через Перекоп пройшло більш ніж 17,5 тисяч чоловік. Згідно із докладом Суворова у середині вересня було переселено у Азовську губернію 31098 душ, з них 18394 грека.  

Так завершився вихід християн. У 1783 році російські війська зайняли Крим, 8 квітня Крим став частиною Російської імперії.