ІСТОРІЯ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

Археологічні дослідження доводять, що Донецька область належить до тих регіонів України, які були заселені з епохи палеоліту. У більш пізнішій період тут мешкали здебільшого кочівники: скіфи, сармати, печеніги, половці та інші. Ученими-краєзнавцями доведено, що події, які відображаються в „Слове о полку Игореве”, відбувалися на території нашого краю.

 

У ХI сторіччі в степовій зоні поселяються українці. Однак цей процес виявився короткочасним. Після походів кримського хана Менглі-Гірея на Київ і в різні райони України в ХI ст., населенню степів довелося відступати в більше захищені місця. Тому за Степовою Україною закріпилася назва Дике поле.

 

У XVI сторіччі під прикриттям замків на границі степу й лісостепу на берегах Сіверського Донця в ХVI сторіччі поселяються українські козаки, а також селяни-утікачі із Правобережжя України та з Росії. Одним з перших населеним пунктом вважається Святогірський монастир, письмове згадування про яке відноситься до 1642 року.

 

У ХVII сторіччі винятково вигідним для нашого краю стає видобуток кам’яної солі. У 1676 році на соляних озерах виникає перше місто Донбасу – Тор (Слов’янськ). У 1715 році на базі державних солеварень будуються перші солеварні заводи на Донеччині: Бахмутський і Торський.

 

Завдяки стихійній міграції на кордонах України протягом 50-х – середини 80-х рр. ХVII ст. значно збільшилося населення Степової України. Після підписання Бєлградського договору між Росією та Туреччиною помітно зріс приплив населення на південь не тільки з інших регіонів України, але також і з сусідніх держав.

 

У 1721 році на Донеччині було знайдене вугілля. У зв’язку з початком його промислового видобутку наприкінці ХVIII сторіччя починається інтенсивне засвоєння території області. Після ліквідації Запорізької Січі царський уряд досяг повного контролю над процесом засвоєння регіону. З 1776 року почалася масова роздача земель, у тому числі освоєних запоріжцями, і заснування на них трьох типів поселень: державних, військових і приватновласницьких. У цей час на землях Кальміуської паланки Запорізької Січі виникає місто Маріуполь.

 

У I половині ХIХ ст. з’являються перші великі фабрично-заводські підприємства, проводяться геологічні дослідження Донбасу, виникають нові міста, розвивається торгівля.

 

Розвиток промисловості потребує реформи системи освіти, організації та професійної освіти робітників. У цей період з’являються спеціальні гірничі навчальні заклади. Зароджується духовне життя, літературна й пісенна творчість.

 

У першій половині ХIХ сторіччя з’являються медичні установи на великих підприємствах, у військових частинах. При Святогірському монастирі відкривається госпіталь, створюється курорт на соляних озерах біля Слов’янська.

 

У II половині ХIХ сторіччя, у зв’язку зі скасуванням кріпосництва та розвитком капіталістичних відносин, швидкими темпами відбувається модернізація промислового виробництва Донбасу, будуються залізниці, ґрунтуються металургійна й металообробна промисловість, відкриваються нові шахти, заводи. Природні багатства регіону, дешева робоча сила, пільгові умови уряду створюють підстави до залучення іноземних інвесторів, особливо франко-бельгійських і англійських.

 

У 1869 році англійський підприємець Джон Юз (Хьюз) будує металургійний завод, з розширенням якого та відкриттям шахт Новоросійського товариства, виникає селище Юзівка (Донецьк). Воно швидко зростає й перетворюється у великий промисловий центр Півдня Росії.

 

Через Маріупольський морський порт донецьке вугілля починає пробиватися на зовнішній ринок.

 

Новий розвиток одержує система освіти, відкриваються початкові земські, сільські й фабрично-заводські міські школи, зароджується поліграфія, друкарство, з’являються перші загальнодоступні бібліотеки в м. Бахмут. У м. Маріуполь у 1899 році виходить перша в Донбасі газета – „Маріупольський довідковий листок”.

 

У Донбасі народжуються, живуть і працюють яскраві літературні особистості – В. Гаршин і М. Чернявський, сходить зірка великого пейзажиста А. Куїнджи. Відвідування Донецького краю видатними діячами науки, літератури, мистецтва збагачують культуру Донбасу, сприяють її подальшому розвитку.

 

У 1896 році на промисловій і художній виставці в Нижньому Новгороді прикрасою павільйону Новоросійського товариства стає унікальна пальма, виготовлена із частини рейки ковалями-умільцями Юзівського металургійного заводу О. Мерцаловим і Ф. Шкариним. Пальма Мерцалова є сьогодні символом Донеччини.

 

До початку ХХ ст. у Донбасі був створений потужний індустріальний потенціал, що став основою майбутнього розвитку України. Перша світова й громадянська війни привели економіку Донецького краю до тяжкого становища. Вихід із цієї ситуації підприємці знайшли в об’єднанні неоднорідних підприємств у комбінати-трести. У 20-х роках у Донбасі були сформовані промислові об’єднання країни – „Донсталь” і „Хімвугілля”, які влилися потім у Донецький державний кам’яновугільний трест „Донвугілля”. На початку ХХ сторіччя в Донбасі починає розвиватися коксохімічна промисловість. Виникають Горлівский, Макіївський, Рутченковський, Єнакіївський та Краматорський коксохімічні заводи.

 

У 1917р. робоче селище Юзівка одержує статус міста. А 5 лютого 1919 р. Раднарком України приймає декрет „Про створення Донецької губернії”. У січні 1920 року центром Донецької губернії стало місто Луганськ. У серпні 1920 року центр губернії перенесли в місто Бахмут. Донецька губернія поділялася на 8 повітів і 299 волостей.

У березні 1923 року уряд України прийняв нову систему адміністративно-територіального розподілу республіки. Найбільш великими адміністративними одиницями залишалися губернії, а повіти і волості були замінені округами і районами. На підставі постанови ВУЦВК від 7 березня 1923 року «Про адміністративно-територіальний розподіл Донецької губернії» утворилися 7 округів. У червні 1925 року Донецька губернія була ліквідована, а на її території були створені п’ять округів: Артемівський, Луганський, Маріупольський, Старобельський і Сталінський.
 
З метою подальшого вдосконалення адміністративно-територіального розподілу республіки ВУЦВК і СНК УРСР 2 вересня 1930 року прийняли постанову «Про ліквідацію округів і перехід на двоступеневу систему керування». Територія Донбасу розділилася на 12 міських рад і 23 райони, що безпосередньо підкорялися центрові. Такий розподіл проіснував до 1932 року і себе не виправдав, оскільки зробило важким процес управління територією. Тому в лютому 1932 року в Україні було створено перших сім областей. Трохи пізніше, у липні цього ж року, була утворена Донецька область. До неї ввійшли 17 адміністративно-територіальних одиниць Донбасу: Артемівська, Ворошиловська, Горлівська, Кадієвська, Костянтинівська, Краматорська, Краснолуцька, Луганська, Макіївська, Маріупольська, Риківська, Сталінська міські ради і райони – Грішинский, Лісічанський, Ровеньківський, Сорокинський і Чистяківський. Зі складу Харківської області в Донецьку область були включені 13 районів: Біловодський, Білолуцький, Верхнє-Тепловський, Лиманський, Марківський, Меловський, Ново-Айдарський, Ново-Псковський, Рубежанський, Сватовський, Слов’янський, Старобельський і Троїцький (Покровський). З Дніпропетровської до складу Донецької області ввійшли 5 районів: Більше-Янісольський, Волноваський, Старо-Каранський, Старо-Керменчикський і Старо-Миколаївський (Володарський). Обласним центром спочатку було визначено місто Артемівськ, але вже з 16 липня 1932 року ним стало місто Сталіно.
 
Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 червня 1938 року Донецька область була розділена на Сталінську і Ворошиловградську. У складі Сталінської області залишилися 10 міст: Сталіно, Артемівськ, Горлівка, Костянтинівка, Краматорськ, Макіївка, Маріуполь, Орджонікідзе, Слов’янськ, Чистяково, 4 селища міського типу: Дебальцеве, Дружківка, Красноноармійське, Микитівка; 22 сільські райони: Авдіївський, Олександрівський, Амвросіївський, Андріївський, Більшо-Янісольський, Будьонівський, Волноваський, Володарський, Дзержинський, Добропільський, Червоноармійський, Краснолиманський, Мангушський, Петро-Мар’їнський, Ольгінський, Селидівський, Сніжнянський, Старобешівський, Старо-Каранський, Старо-Керменчикський, Тельманівський і Харцизький.
 
Територія Сталінської області складала 25,4 тис. кв. км.
 
Географічна карта нашої області постійно змінювалась і удосконалювалась.

Великі міста області – Сталіно, Макіївка, Маріуполь, Горлівка в довоєнні роки були розділені на райони: у м. Сталіно районний розподіл був введений у 1937 р., у м. Макіївка –1938 р., у м. Маріуполь – 1939 р., у м. Горлівка – 1941 р.

У роки Великої Вітчизняної війни територія області з жовтня 1941 року по вересень 1943 року була тимчасово окупована німецькими фашистами і їх союзниками.
 
За післявоєнні роки навколо промислових підприємств виросли робочі селища, що переросли в міста. У 50-і роки селища міського типу Добропілля, Шахтарськ, Докучаєвськ, Авдіївка, Комсомольське, Курахове, Селидове стали містами районного підпорядкування.
 
У 1965 р. в області було вже 19 міст обласного підпорядкування: Донецьк, Артемівськ, Горлівка, Дебальцеве, Дзержинськ, Добропілля, Дружківка, Єнакієве, Жданов, Костянтинівка, Краматорськ, Красноармійськ, Макіївка, Селидове, Слов’янськ, Сніжне, Харцизьк, Торез, Шахтарськ.
 
У наступних роках до категорії міст обласного підпорядкування були віднесені: у 1976 р. м. Ясинувата, у 1979 р. – м. Красний Лиман, у 1987 р. – м. Кіровське, у 1990 р. – м. Авдіївка, у 1991 р. – м. Вугледар, 1992 р. – м. Жданівка, Докучаєвськ, Новогродівка.
 
У листопаді 1961 року Сталінська область стала Донецькою, місто Сталіно – Донецьком. З географічної карти області зникли всі назви, пов’язані з ім’ям Сталіна.
 
У часи хрущовських реформ була проведена реорганізація органів радянської влади за виробничими ознаками. У грудні 1962 р. були утворені обласні промислова і сільська Ради депутатів трудящих і збільшені сільські райони. Замість існуючих 21 району були утворені 9, між якими була розділена територія області: Амвросіївський, Артемівський, Великоновоселківський, Волноваський, Володарський, Красноармійський, Мар’їнський, Новоазовський, Слов’янський.

 

Таке збільшення районів не виправдало себе і вже в 1963 р. був утворений Старобешівский, а із січня 1965 р. сільські райони були розукрупнено і створено 15: Олександрівский, Амвросіївський, Артемівський, Великоновосілківський, Волноваський, Володарський, Костянтинівський, Красноармійський, Мар’їнський, Новоазовський, Слов’янський, Шахтарський і Ясинуватський. У грудні 1966 р. були утворені ще три райони – Добропільський, Першотравневий і Тельманівський.
 
На 1 січня 2003 р. в області нараховувалося 26 міст обласного підпорядкування: Авдіївка, Артемівськ, Горлівка, Дебальцеве, Дзержинськ, Добропілля, Докучаєвськ, Донецьк, Дружківка, Єнакієве, Жданівка, Кіровське, Костянтинівка, Краматорськ, Красноармійськ, Красний Лиман, Макіївка, Маріуполь, Новогродівка, Селидове, Слов’янськ, Сніжне, Торез, Харцизьк, Шахтарськ, Ясинувата і 18 районів: Олександрівський, Амвросіївський, Артемівський, Великоновосілківський, Волноваський, Володарський, Добропільський, Костянтинівський, Красноармійський, Краснолиманський, Мар’їнський, Новоазовський, Першотравневий, Слов’янський, Старобешівський, Тельманівський, Шахтарський, Ясинуватський.

 

Донецька область – великий промисловий центр. Широкий розвиток мають ведучі галузі важкої промисловості: вугільна, чорна металургія (комбінат «Азовсталь», Донецький, Єнакіївський, Макіївський і ін. металургійні заводи), кольорова металургія, хімічна промисловість, важке машинобудування, виробництво будматеріалів. Розвинуті харчова і легка промисловість. Здійснюється видобуток кам’яної солі (Артемівське і Слов’янське родовища.). На території області були побудовані Вуглегорська, Слов’янська, Старобешівська, Курахівська, Зуєвська, Миронівська ГРЕС.
 
За роки незалежності України Донецька область не тільки зберегла свої ведучі позиції в промисловому розвитку країни, але також стала центром культурного і суспільно-політичного життя.

 

На цей час в адміністративно-територіальній структурі області 28 міст і 17 районів, 134 селища міського типу, 1122 сільські населені пункти. Найбільші міста: обласний центр – Донецьк, Макіївка, Маріуполь, Горлівка, Краматорськ.